У Шотландії я навідав одного старого пастуха в його віддаленій хатині. Він був тяжко хворий і лежав сам у маленькій кімнатці, спираючись на подушку. Йому часто бракувало повітря, і було видно, що кінець уже близько. Він зі страхом дивився на мене запалими очима, а я намагався зробити все, щоб допомогти цьому бідоласі.
— Мені пора помирати, та я дуже боюся, — зізнався пастух уривчастим голосом.
Я взяв свою Біблію й прочитав кілька уривків, але він сумно перебив мене:
— Усі ці уривки я знаю, та не знаходжу в них розради...
— Ти віриш в Ісуса Христа?
— Від усього серця, — негайно відповів він.
— Цього цілком досить, щоб бути певним.
— Так, але я все одно боюся, дуже боюся!
— Пам’ятаєш слова 22-го псалма? — запитав я.
— Чи пам’ятаю?! — гаряче перепитав він. — Я знав цей псалом іще до твого народження й сотні разів читав його в полі.
— Та одного вірша ти все-таки не знаєш. — І я поволі прочитав його: «Навіть коли піду долиною смертної тіні, не злякаюся зла, бо Ти зі мною».
— Ти, мабуть, часто бачив, як тінь ішла долиною, — додав я після короткої мовчанки. — Хіба тобі тоді було страшно?
— Ні, я не боявся, я не з полохливих...
— А чи думав ти, що тінь залишиться, а сонце більше ніколи не світитиме?
— Таким дурним я не був.
— І все-таки ти боїшся тіні.
Він недовірливо глянув на мене.
— Так, — продовжив я, — тіні смерті з’являються лише на короткий час і затуляють промені сонця Божої милості, так що ти не можеш бачити. Та це лише тіні...
Тремтячими руками він затулив обличчя, нічого не кажучи. Потім його руки впали на ковдру, і він сказав, наче сам до себе:
— Дивовижно, я сотні разів читав цей вірш, та ніколи не розумів його так, як тепер. Страх перед тінню, лише перед тінню.
Він глянув на мене. Його обличчя сяяло, і він вигукнув, простягаючи руки вгору:
— Так, тепер я бачу: смерть — лише тінь, що минає! Ні, тепер я більше не боюся.