Я втік із табору, де мав відсидіти десять років, посеред зими. Упродовж тридцяти днів утечі мене супроводжували голод і люті морози. Я не мав ні карти, ні компаса, і часто доводилося пробиратися глибоким снігом. Зрештою я вже не міг рухатися й не був спроможний ступити ані кроку. Зібравши останні сили, я прихилився до стовбура дерева, опустився навколішки й почав молитися Богові: «Прости, Господи, мої гріхи, бо настав час помирати. Нічого не прошу, крім прощення гріхів!»
Це була перша молитва за все моє життя. Тієї ж миті сталося диво: я підвівся з новими силами. З Його допомогою я дістався туди, куди прямував.