Розповідають про надзвичайно короткозору людину, яка вважала себе здібним художнім критиком, чим дуже пишалася. Зайшов він одного разу з друзями до картинної галереї й одразу ж із великим апломбом почав розбирати картини. Зупинившись перед чиїмось, як він думав, портретом, критик відразу ж узявся до справи. На своє лихо, він забув удома окуляри, тож погано бачив. Але все ж, із почуттям зверхності, почав:
— Рама не підходить до портрета, зображений суб’єкт і негарний, і неохайно вдягнений. Ба більше, він просто потворний, і з боку художника було помилкою обрати для портрета таку людину...
Критик продовжував би свій розбір, якби до нього не наблизилася дружина й не прошепотіла:
— Ти стоїш перед дзеркалом!
Виявляється, він розкритикував самого себе... Який урок!
Наші власні риси, помилки й промахи, яких ми зазвичай не бачимо, здаються нам значнішими, коли помічаємо їх в інших. Коли ж ці помилки виявляються в нас, ми стаємо сліпими й зовсім їх не бачимо. Давид, наприклад, суворо засудив самого себе й навіть виніс собі смертний вирок, але лише через незнання, не зрозумівши, що розказана пророком Натаном притча стосувалася не когось іншого, а його самого (2 Сам. 12:1–10).
Вирішальне значення, однак, має не те, що ми самі про себе думаємо, а те, що думає про нас Бог!