Деякі життєві бурі застають нас зненацька: велике горе, тяжке розчарування, нищівна невдача.
Інші насуваються повільно. Спершу показуються на обрії, потім розростаються, затягують усе небо, і біда стає для нас нестерпною.
Та в бурях Бог готує нас до служіння. Коли Йому потрібен дуб, Він садить його в долині, де лютують бурі й шмагають дощі. У нічній боротьбі зі стихіями деревина міцніє, і дуб набуває сили, що робить його царем лісів.
Коли Богові потрібна вірна й загартована людина, Він посилає їй бурю. Історія справжньої людини завжди сувора, і шлях її кам’янистий. Людина гартується в розпалі бур, коли знаходить відповідь на дивовижну молитву: «Боже, прийми мене, скруши й переміни!»
Один французький художник написав картину, зібравши на ній промовців, філософів і мучеників — усіх, хто досягнув висот у різних царинах життя. Прикметно, що кожен, хто сягнув вершин у своїй царині, перед тим зазнав страждань.
На передньому плані Мойсей, якому не судилося ввійти до обіцяної землі. Поруч сліпий Гомер, що пробирається навпомацки, і сліпий Мільтон із розбитим серцем. Над усіма височіє постать Христа. Що ж вирізняє Його? «…Так було спотворене Його обличчя, більше, ніж у будь-якої людини, і вигляд Його — більше, ніж у синів людських!» (Іс. 52:14).
Художник міг би назвати цю картину «Буря». Природа особливо чарує після бурі. Суворі гори з їхніми урвищами набувають особливої краси після урагану. Так і герої народжуються серед бур і носять рани й шрами, набуті в життєвих битвах.
Душе, тебе стрясали життєві бурі й урагани. Чи залишили вони тебе в долині розбитою, виснаженою й надломленою, чи допомогли тобі зростати, ставати глибшою й міцнішою? Чи навчилася ти більше співчувати тим, кого побила буря й поранили битви?