У глибині Африки перед місцевим правителем ішла процесія рабів. Раптом він зупинив одного з них, який чомусь йому не сподобався, і звелів слугам прикласти стріли до тятив та змити образу кров’ю раба.
Англієць, який був свідком цього, підійшов до правителя й попросив пощадити життя раба, пропонуючи гроші й коштовні подарунки. Та той заперечив:
— Я не хочу ні слонової кістки, ні рабів, ні золота. Я можу напасти на сусіднє плем’я й захопити його багатства. Я не хочу прихильності білого чоловіка — я хочу крові!
Правитель наказав одному зі слуг натягнути лук і пустити стрілу в серце бідолашного раба. Молодий англієць кинувся йому на захист, і тієї ж миті стріла вп’ялася йому в руку. Витягнувши стрілу й показуючи на кров, що струменіла з рани, він сказав здивованому правителеві:
— Ти вже маєш кров — мою кров. Я віддаю її за цього бідолашного раба й прошу зберегти йому життя.
Африканець ніколи в житті не бачив такого й дуже здивувався. Він віддав свого раба білому чоловікові, пояснивши:
— Білий чоловік купив його своєю кров’ю, тож раб має належати йому!
Нещасний раб кинувся до ніг свого рятівника. Сльози текли по його обличчю, і він благав:
— О білий чоловіче, ти купив мене своєю кров’ю. Я буду твоїм рабом навіки!
Англієць ніяк не міг умовити темношкірого чоловіка піти від нього на волю. Хоч би куди він вирушав, той ішов за ним, із радістю виконував найбруднішу роботу, прив’язався до свого рятівника й став його відданим слугою.
Якщо кров чужинця, пролита за цього бідолаху, так полонила його серце, то що ж нам думати про тяжкі рани розп’ятого Христа? Якщо ми віримо, що Він наш Відкупитель, як можемо не присвятити себе служінню Йому?