Александр Дафф, один із найвидатніших християнських місіонерів Індії, незадовго до смерті, наприкінці XIX століття, повернувся додому, до Шотландії. Коли він виступив перед багатолюдним зібранням із палким закликом підтримати місію в Індії, то не зустрів особливого відгуку. Посеред проповіді він знепритомнів. Лікар, якого покликали, схилився над ним і перевірив пульс. Александр Дафф розплющив очі й запитав:
— Де я?
— Не хвилюйтеся! Лежіть спокійно! — відповів лікар. — У вас дуже слабке серце!
— Але я мушу закінчити свій виступ! — вигукнув хворий.
— Лежіть, лежіть! Заспокойтеся! — повторив лікар. — Вам не можна хвилюватися!
Та місіонер, хоч і насилу, почав підводитися. Його рішучість узяла гору над слабкістю серця, і сивочолий Христовий трудівник у супроводі лікаря повернувся за кафедру. Поки він ішов, усі в залі встали. Александр Дафф зміг закінчити свій заклик.
— Коли наша королева потребує добровольців для Індії, відгукуються сотні молодих людей. А коли кличе Сам Господь, не йде ніхто! Невже, — продовжив він, — у Шотландії більше немає синів, які понесли б Євангеліє до Індії? Якщо в Шотландії більше немає юнаків, готових іти до Індії, то, хоч я немічний і старий, сам туди повернуся! Проповідувати я вже не можу, та можу лягти на березі Гангу, щоб там померти й щоб Індія дізналася, що в Шотландії був принаймні один, кому цей народ був такий дорогий, що він віддав за нього життя!
Слова проповідника приголомшили залу. Багато присутніх посхоплювалися з місць із гучними вигуками:
— Я піду! Я піду!
Невдовзі Александр Дафф помер. Та багато молодих людей, яких він пробудив, дотримали своєї обітниці й вирушили до Індії, щоб присвятити життя проповіді Євангелія. Таким був плід цього зворушливого заклику.