Один чоловік жив у маленькій напіврозваленій хатині на краю села. Коли йому говорили, що треба віддати своє серце Богові, він завжди посилався на свою бідність:
— Якби ви були такі бідні, як я, вам ніколи було б про це думати! Ви не знаєте нужди, вам легко говорити...
Цілими днями він віддавався похмурим думкам і мучився. Уночі не міг спати, усе думав про свою скруту. У нього не було часу подумати про щось краще! Невдовзі робота в полі стала йому не під силу, і він захворів. Віруючі люди вказували йому на вічне життя й на те, що вхід у це життя залежить від нашої віри. Хто вірить у Сина Божого, той має вічне життя.
— Досі я тільки й думав про свою бідність, певний, що можу ввійти до Божого Царства лише після смерті. А виявляється, я вже тут, серед бідності, можу отримати вічне життя, — сказав чоловік.
Відтоді для нього почалося нове життя. Обставини довкола залишилися ті самі, але він знайшов справжнє щастя.
— Що ж робить тебе таким щасливим? — запитували його.
— Те, що Ісус помер за грішників, і я вірю, що й за мене. Як же я вдячний Господеві за послану мені хворобу! Вона змусила мене почути слова розради.
З тихою радістю віри чоловік виходив на щоденну працю, доручаючи себе Господеві. У нього додалося бадьорості, й робота стала краще вдаватися. Він не оминав нагоди свідчити ближнім про своє спасіння у Христі.