Одного разу під час війни солдати звернули увагу на товариша, який постійно тримався осторонь, не брав участі ні в солдатських жартах, ні в іграх, а іноді, користуючись затишшям на фронті, ішов до сусіднього лісу. На розпитування товаришів він відповідав, що йде до лісу, щоб наодинці спілкуватися з Богом. Про це довідалося командування, і солдата віддали під суд за підозрою в таємних зустрічах із ворогом. Хоч обвинувачений рішуче відкидав цю підозру й твердив, що йшов до лісу винятково для молитовного спілкування з Богом, його все ж засудили до страти.
Для виконання вироку потрібне було затвердження головнокомандувача військовими частинами, якому й передали судову справу.
Перш ніж підписати вирок, головнокомандувач, переглядаючи справу, наказав привести до нього засудженого. Коли той прибув, головнокомандувача здивував його глибокий спокій. На запитання, чому він не читав своїх молитов серед товаришів, а потай ішов для цього до лісу, солдат відповів, що йшов туди не читати молитви, а спілкуватися з Богом у молитві. Серед товаришів це було неможливо.
— А як ти досягав цього, усамітнюючись у лісі? Чи можеш тут показати, як ти спілкуєшся з Богом? — запитав головнокомандувач.
Солдат негайно став навколішки. З його уст полилися слова подяки Богові й хвали Його величі. Він просив простити тих, хто з незнання чинить те, що Богові не до вподоби, і дати йому сили з радістю прийняти все, що на нього чекає. Це були слова, що линули з відданої Богові душі, живе спілкування відродженої душі зі своїм Творцем, а не завчена молитва. Коли солдат підвівся, його обличчя змінилося й виражало радість.
— Людина, яка так молиться, не може бути зрадником чи запроданцем, а тому не заслуговує на смерть, — сказав головнокомандувач. Він тут-таки розірвав папери, звільнив солдата з-під варти й наказав йому залишитися при своїй ставці, виявивши цим повну довіру до нього.
У цьому випадку справдився мудрий вислів: «Дозволь мені почути тебе, коли ти молишся, і я скажу тобі, хто ти є».