У Сирії один мандрівник бачив, як троє пастухів пустили свої отари напитися з однієї криниці. Утворилася ніби одна велика отара. Мандрівник здивовано подумав: «Як же вони знайдуть свого господаря?»
Він гадав, що буде непорозуміння й плутанина. Та коли всі вівці напилися, він почув, як один пастух гукнув арабською:
«Мен — ах!», що означає «Іди за мною!» На поклик відокремилося близько тридцяти овець, і вони пішли за своїм господарем.
Другий пастух зробив те саме. І його вівці пішли за ним. А вівці, що залишилися, належали третьому пастухові.
Тоді мандрівник узяв куртку, палицю й капелюх першого пастуха та покликав його овець. Деякі вівці з цікавістю глянули на нього, та жодна й не подумала піти за чужинцем.
— Вони йдуть тільки за тобою і більше ні за ким? — запитав мандрівник.
— Авжеж, — відповів пастух. — А якщо й підуть за чужим, то тільки хворі. Здорові вівці ніколи не підуть за тим, чийого голосу не знають.
Христос сказав: «Вівці Мої слухаються голосу Мого... і Я даю їм вічне життя...».
«...Він кличе своїх овець на ім’я й виводить їх. А коли виведе своїх овець, іде перед ними, і вівці йдуть за ним, бо знають його голос. За чужим же не йдуть, а тікають від нього, бо не знають голосу чужого...» (Ів. 10:3–5, 27–28).