В Індії є притча про себелюбного дурня, який мав рисове поле. Першого літа вода для зрошення залила його поле, дала йому врожай, а потім потекла далі, на сусідські поля, скрізь приносячи врожай і благословення. Наступного року себелюбний гордій сказав:
— Вода ж — це багатство, це врожай! Який же я був дурний, що торік пустив її на поля сусідів.
Він затримав воду. Так він обікрав сусідів, а власний урожай згноїв.
Вода корисна, доки тече. Коли її затримати, вона застоюється й завдає шкоди. Так само й у духовному житті. «Пускай хліб свій по воді…» — каже Письмо (Екл. 11:1).