У XIX столітті місіонер і мандрівник Девід Лівінгстон удруге мандрував через Африку. Його супроводжували триста африканських помічників. Гроші в Лівінгстона закінчувалися. Він віддав останні речі вождеві племені із Замбії та вмовив його піклуватися про своїх супутників і годувати їх, доки він не повернеться з Англії. Вождь погодився. Місіонер пообіцяв помічникам, що залагодить свої справи в Англії, повернеться до Африки й доправить їх пароплавом додому.
Щойно Лівінгстон залишив континент, місцеві жителі почали глузувати з його супутників:
— Де й коли ви бачили, щоб біла людина дбала про чорношкірих? І не думайте, що він колись повернеться!
Та триста людей із племені макололо чекали рік, потім другий. З них сміялися, але вони відповідали:
— Ви не знаєте нашого батька. Він не обмане, неодмінно повернеться й відвезе нас додому.
Так вони називали Девіда Лівінгстона. Вони й далі чекали з вірою й непохитністю, хоча дехто помирав від хвороб.
Нарешті, на третій рік, якось із боку океану почувся шум. Люди побігли до берега й побачили, як наближається величезний пароплав. Усі разом голосно закричали:
— Наш батько! Наш батько!
Помічники Лівінгстона кинулися у хвилі й попливли до пароплава. Перелізши через борт на палубу, вони кинулися до місіонера:
— Ми знали, що ти повернешся!
Якщо людина вміє бути вірною, бо цього її навчив Христос, то хіба Сам Христос не дотримає Своєї обіцянки? Він неодмінно прийде, щойно виконає те, про що написано в Євангелії від Івана (14:3–4).
Його пошле Отець. Він прийде по тих, хто сьогодні чекає на Нього й свідчить світові: Він неодмінно прийде!