Помирала одна двадцятирічна дівчина, яку виховали освічений і шанований, але, на жаль, невіруючий батько й добра, побожна мати. На неї впливав то батько, перед яким вона благоговіла, то мати, яку вона ніжно любила.
Відчуваючи, що кінець наближається, і бажаючи знайти спокій від тривожних думок, вона звернулася із запитанням до батька. Він ніжно дивився на неї, мучачись від того, що не міг полегшити страждань любої дитини.
— Батьку! Я вже на порозі смерті й хочу знати, чи все для мене тут скінчиться, як ти мене вчив, чи це, навпаки, початок справжнього життя, як казала мати. Кому мені вірити: тобі чи їй?
Нещасний батько не міг одразу відповісти. Він підвівся, схопився обома руками за голову й кілька разів пройшовся кімнатою, нічого не кажучи. Та з його хвилювання було видно, що в серці точиться страшна боротьба. Нарешті він зупинився перед донькою, яка помирала, повернув до неї залите сльозами обличчя, на якому сяяла шляхетна рішучість, і схвильовано сказав:
— Дитя моє, вір тому, що казала тобі мати!