Маленька дівчинка, яка не раз бувала на молитовних зібраннях віруючих, думала про спасіння своєї душі. Її батько колись і сам любив ходити на богослужіння, та згодом охолов до віри, зненавидів усе, що її стосувалося, й заборонив доньці відвідувати богослужіння. Це засмутило дівчинку, але вона й далі слухалася батька.
Та одного разу, коли відбувалося звичне зібрання, вона не витримала, непомітно вислизнула з дому, побігла на богослужіння й приєдналася до тих, хто молився.
Невдовзі батько помітив, що вона зникла, й побіг за нею. Знайшовши її на зібранні, навколішки серед тих, хто молився, він розлютився й сердито схопив її, щоб повести додому. Та дівчинка глянула на нього очима, що сяяли небесною радістю й любов’ю, та сказала:
— Тату, ти прийшов надто пізно. Я вже встигла віддати своє серце Ісусові Спасителю.
Ці слова пом’якшили жорстоке серце грішника. Він упав навколішки разом із донькою, голосно благаючи про спасіння, і тут-таки знайшов свого Спасителя, Якого раніше не хотів знати.
Сміливе свідчення, сповнене любові згори, завжди переможе.