Уранці, невдовзі після моєї проповіді в одному шахтарському місті, у вугільній шахті стався страшний вибух. Загинули сотні людей. Рятувальні команди виносили їхні тіла й клали рядами біля входу до шахти, щоб рідні могли впізнати своїх. Дружини загиблих у невимовному горі завмерли над мертвими тілами, діти плакали, а розпачливі зойки сповнили всю околицю.
Біля одного тіла сиділа молода жінка. Вона пильно, не відриваючись, дивилася на свого мертвого чоловіка й не видавала ані звуку. Її очі були сухі. Вона поволі то схиляла голову над покійним, то піднімала її. Її обличчя було бліде й сповнене невимовної туги.
— Ох, якби я тільки заговорила з ним і попрощалася з любов’ю востаннє! — нарешті з гіркотою сказала вона. — Ох, якби він ожив хоча б на кілька хвилин, щоб я могла сказати: «Любий мій Яшо, прости мені!» Та тепер ніщо не може допомогти мені й утішити мене! Ох, я могла б усе це витримати, якби тільки востаннє заговорила з ним лагідно!
Вони одружилися рік тому. Обоє мали важку вдачу, та Яша завжди першим був готовий помиритися.
Уранці того фатального дня вони знову посварилися. Почалося з того, що сніданок був не готовий, а в печі не розпалили вогню. Спалахнула сварка, і кожен наговорив іншому різких слів. Та перш ніж піти на роботу, Яша підійшов до дружини й сказав:
— Прости мені, люба, і поцілуй на прощання. Ми ж любимо одне одного й не повинні розлучатися в поганому настрої.
— Ні, я тебе не люблю! — сердито крикнула дружина.
— Поцілуй мене хоч раз... — попросив її Яша.
— Ні, жодного разу!
Тепер усе, що сталося того ранку, живо постало в її пам’яті, і сумління тяжко мучило її. Обхопивши руками мертвого чоловіка, вона заридала:
— Любий мій Яшо, заговори до мене зараз, — благала вона. — Скажи мені: «Прощаю тобі все».
— Не побивайтеся так, — сказав я, намагаючись її втішити.
Та згорьована жінка не чула жодної розради, плакала дедалі дужче й повторювала ті самі слова:
— Ох, якби я тільки заговорила з ним і попрощалася з любов’ю востаннє!
Такі історії трапляються часто. Люди сваряться з близькими, розлучаються, забуваючи минуле. Та подібне може несподівано статися з кожним, хто йде від своїх близьких у гніві. Боже Слово застерігає нас: «Гніваючись, не грішіть. Нехай сонце не заходить над вашим гнівом...» (Еф. 4:26).
Шляхетне й вірне серце першим скаже: «Я помилився, прости мені!»