На морі розігралася страшна буря. Судно боролося з хвилями й подавало сигнали лиха. Від берега негайно відчалив рятувальний катер, щоб допомогти судну, яке гинуло. Та всі зусилля людей здолати хвилі й допливти до корабля здавалися марними.
— Ну що, хлопці, чи не повернутися нам? — запропонував боцман. — Який сенс іти на певну смерть! Видно, сьогодні нам моря не здолати! І судно, і люди, мабуть, уже загинули, їх не врятувати!
— Стривай, — заперечив один із матросів. — Там, на березі, за скелею, кілька жінок моляться за тих, хто гине. Я вірю, що Господь чує їхні молитви, і, гадаю, ми повинні й можемо врятувати від смерті хоча б одну людину.
Сміливі слова матроса підбадьорили товаришів, і вони з новими силами рушили вперед. Судно, очевидно, затонуло: його не було видно на поверхні моря. Та, попри лють хвиль, відважні рятувальники встигли підняти на корму спочатку одну людину, потім іншу, і так — вісьмох людей! Усю команду затонулого судна врятували від певної загибелі.
Віра в те, що Господь чує молитву, дає силу і самій молитві, і нам, щоб виконати свій обов’язок, хоч би яким важким і виснажливим він був.