«Досі ви нічого не просили в Моє ім’я. Просіть і отримаєте, щоб радість ваша була повною» (Ів. 16:24).
Під час громадянської війни в Америці один чоловік мав єдиного сина, який записався до війська Союзу. Батько був банкіром і, хоча не перешкоджав синові йти на війну, був геть убитий розлукою. Він почав щиро перейматися долею юних солдатів, і щоразу, зустрічаючи молодого чоловіка в мундирі, хвилювався, згадуючи свого сина. Банкір занедбував свою справу, віддаючи весь час і гроші на опіку над воїнами, які поверталися додому пораненими. Друзі стали дорікати йому, що він не має права занедбувати справи й присвячувати стільки часу солдатам. Тоді банкір вирішив відмовитися від усього задуманого й перестати опікуватися пораненими.
Та одного разу до нього в банк прийшов солдат у зношеному мундирі. З його обличчя й рук можна було здогадатися, що він вийшов із лікарні. Нещасний почав порпатися в кишені, ніби щось шукав. Тоді банкір, передчуваючи його намір, сказав:
— Любий друже, сьогодні я надто зайнятий і нічого не можу для вас зробити. Вам доведеться звернутися до штабу, там офіцери подбають про вас.
Та поранений стояв нерухомо, наче не розумів, що йому кажуть. Він і далі порпався в кишенях. Нарешті витяг клаптик брудного паперу, на якому олівцем було написано кілька рядків, і поклав зім’ятий папірець перед банкіром.
«Дорогий батьку, це один із моїх товаришів, якого поранили в останньому бою й відправили до госпіталю. Прийми його, прошу тебе, як прийняв би мене самого. Твій Карлуша», — було написано в листі.
Ставлення банкіра до цього чоловіка змінилося вмить. Байдужість поступилася зацікавленню й щирій турботі. Він прийняв юнака до свого розкішного дому, поселив його в кімнаті сина й дав йому місце за родинним столом. Банкір залишив пораненого в себе, доки спокій і любов не зробили своєї справи й не повернули йому здоров’я.