Матвій дожив до глибокої старості. Жив він праведно, нікого не кривдив і любив наживати статки чесною працею. Сини в Матвія вже дорослі, працювати є кому, та й сам він добре господарював. Так і зібрав чимало добра.
Коли настав час помирати, душа старого полинула до небесної брами. Довго вона там стояла й чекала, але брама не відчинялася. Матвій почав думати, чи часом не згрішив, пригадував своє земне життя, але нічого лихого за собою не знайшов. Нарешті брама відчинилася, вийшов Божий ангел і сказав:
— Твого імені немає в книзі життя. Ти винен перед Богом.
— У чому? — здивувався Матвій.
— Ти не бачиш за собою гріха, — пояснив ангел, — але згрішив перед своїми дітьми. Ти залишив їх ні з чим.
— Як це ні з чим? — заперечив Матвій. — Я ж залишив їм стільки багатства й усякого добра! Ні, Божий суд несправедливий.
Скільки ангел не пояснював, Матвій стояв на своєму. Тоді Божий ангел узяв його й спустився з ним на землю.
— Поглянь, — каже.
Поглянув Матвій, а синів удома немає. Старший сидить у в’язниці: убив брата під час поділу майна. Наймолодший блукає світом. Господарство розорене, клуні й комори спорожніли. У хаті страшні злидні. Сидить невістка в подертій сукні, а довкола туляться напівголі діти й жалібно плачуть:
— Мамо, їсти! Мамо, їсти!
— Бачиш, — сказав Божий ангел, — ти не збагачував душ своїх дітей, а дбав лише про минуще й марнотне.
Тоді Матвій зрозумів свій гріх і визнав Божий суд справедливим.
«Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не багатіє в Бога» (Лк. 12:21).